Пам’ятка історії місцевого значення.
Знаходиться за адресою: місто Лебедин, на розі вулиць Сумська та Вокзальна, напроти Мироносицького кладовища.
The architect: V.Gradil.
The Local Historical Monument.
Address: Lebedyn, the crossing of Sums’ka Street and Vokzal’na Street, opposite the Myronosnyts’ke Cemetery.
Ми живемо в час, коли до нас повертається істинний зміст таких понять, як милосердя, повага до попередніх поколінь. У пресі все частіше друкуються повідомлення про наміри людей поставити хрести на місцях поховань тих німецьких солдат, які воювали на нашій землі. Про це писали багато наших краєзнавців у лебединських газетах. Звичайно ж це треба робити, якщо ми хочемо вийти з тієї історичної смуги, де війни та насильство були основним методом вирішення політичних питань.
На могилі шведських солдат, які воювали проти московського царя Петра І під Полтавою хрест стоїть уже давно. Він поставлений ще за царських часів. Давно прийшов час і нам шанувати пам’ять земляків, українських козаків, що стали жертвами кривавих подій майже трьохсотлітньої давності. Адже ми – їх нащадки.
Про козацьку могилу, що протягом двох з половиною віків височіла у Лебедині, писала вже не раз. Старожили, та й не дуже старі жителі нашого міста про неї згадують і досі. Вона височіла біля Мироносницького кладовища, приблизно на тому місці, де зараз знаходяться будинки 89, 91, 93 на вулиці Пограничній. Проіснувала до 1957 року, а потім була зруйнована у зв’язку з подальшою забудовою вулиці.
Про цю могилу, яка в історичній літературі має назву «Могила гетьманців», а також про події, пов’язані зі стратою за наказом московського царя Петра І козаків у Лебедині, дізнаємося з різних історичних праць. Згадки про неї містяться у Філарета (Гумілевського) в Історико-статистичному описі Харківської єпархії, в Стефана Таранушенка, а також в «Історії Русів».
Під час російсько-шведської війни цар висунув перед українцями нечувані раніше вимоги. Козаки вперше повинні були воювати виключно за інтереси царя. Замість того, щоб захищати свою землю від безпосередніх ворогів – поляків, татар і турків, українці були тепер змушені битися зі шведськими арміями у далекій Лівонії, Литві чи центральній Польщі. У цих походах стало до болю очевидним те, що козаки не могли рівнятися з регулярними європейськими арміями. Рік у рік їхні загони поверталися з півночі, зазнавши втрат, що сягали 50, 60 і навіть 70% складу.
Коли, намагаючись узгодити дії своїх військ, Петро І поставив на чолі козацьких полків російських і німецьких командирів, моральний дух козаків занепав. Чужоземні офіцери ставилися з презирством до козацького війська, яке вважали гіршим і часто використовували просто як гарматне м’ясо. Коли почали розходитися чутки про наміри московського царя Петра І реорганізувати козаків, старшина, положення якої було пов’язане з військовими посадами, занепокоїлася.
Війна викликала також ремствування серед українських селян і міщан. Вони скаржилися, що в їхніх містах і селах розмістилися російські війська, які завдавали утисків місцевому населенню. «Звідусіль, – писав цареві Мазепа, – я отримую скарги на свавілля російських військ». Навіть гетьман став відчувати загрозу, коли пішли читки про наміри царя замінити його чужоземним генералом чи російським вельможею.
Невдоволення, що врешті штовхнуло Мазепу шукати іншого покровителя, було пов’язане з питанням захисту України. Коли польський союзник Станіслав Лещинсьий став погрожувати нападом на Україну, Мазепа звернувся по допомогу до Петра І. Цар, чекаючи нападу шведів, відповів: «Я не можу дати навіть десяти чоловік, боронися як знаєш». Це було для гетьмана останньою краплею. Петро І порушив зобов’язання обороняти Україну від поляків, що являло собою основу угоди 1654 р., і український гетьман перестав вважати себе зобов’язаним зберігати вірність цареві. 28 жовтня 1708 р., коли Карл ХІІ повернув в Україну, Мазепа, в надії запобігти спустошенню свого краю, перейшов на бік шведів. За ним пішло близько 3 тис. козаків і провідних членів старшини. Умови, за яких українці приєдналися до Карла ХІІ були викладені у пакті підписаному наступної весни. За надання військової допомоги Карл обіцяв захищати Україну й утримуватися від підписання миру з царем аж до повного звільнення її від влади Москви та відновлення її давніх прав. Московський цар Петро І дізнався про вчинок Мазепи з великим здивуванням та не годуванням. Через кілька днів після цього на гетьманську столицю Батурин напали російські війська на чолі з Меншиковим, і вирізали усіх жителів. Звістка про бойню в Батурині й терор, що його розпочали в Україні російські війська, заарештовуючи й страчуючи за найменшою підозрою в симпатіях до Мазепи, змінила плани багатьох із потенційних прибічників гетьмана. Тим часом Петро І наказав старшині, що не пішла за Мазепою, обрати нового гетьмана.
Скоро, і Лебединщини стала частиною арени російсько-шведської війни 1708 р., а Лебедин – одним із основних укріплених форпостів московського царя Петра І. В цій війні розкол серед козацтва завдав Україні великої шкоди. Москва застосувала тут своє гасло «Поділяй і владарюй».
В середині листопада із штабом армії цар Петро прибув у Марківку, де стояв сумський полк на чолі з полковником Іваном Кондратьєвим. Тут відбулась військова рада, на якій вирішили перевести штаб-квартиру російської армії до Лебедина. Дивізія Шереметьєва мала дислокуватись під Сумами. Війська генерала Аларта таборились у Кризі (тепер Білопілля). Генерал-майор Інфлєнт з чотирма драгунськими полками мав прикривати піхоту, яка йшла в Лебедин, Михайлівку та Межиріч. 20 листопада, разом з царем до Лебедина прибув Меншиков та новообраний гетьман Скоропадський. Край ще раніше був заповнений військами російської армії. Із Слобідських полків у Лебедин звозився фураж, порох, запаси борошна та круп. Це був початок нового великого розорення. Саме тут почалося справжнє полювання на всіх, хто був підозрілий у зв’язках з Мазепою. Саме в цьому невеликому містечку і розташувалась страшна «Канцелярія амбасадорів», яку краще можна було назвати «царською кімнатою мук». Довго з покоління у покоління передавали собі українці тихцем жахливі описи про те, що тоді діялось у Лебедині.
З 25 листопада по 27 грудня 1708 року на Лебединських катівнях було страчено близько 900 чоловік: козаків, жінок і дітей. Все витримали козаки: і перший «батожье», і другий «батожьё с пристрастием до полусмерти», а розпечена шина зробила із них ворогів свого народу.
Історики стверджують, що і московський цар Петро І, і Меншиков у покараннях були неабиякі ремісники. Вони дотримувались правила: «батіг – не ангел – душі не вийме, а правду скаже». Поширеними видами кари в Меншикова були колесування, четвертування і саджання на палю. Повісити чи відрубати голову вважалось найлегшою карою. Допити завойовники чинили згідно з інструкцією «Соборного уложення»: спочатку батогом, тоді розпеченою шиною, «водимым с тихостию или медленостию по телам человеческим», які від того, кипіли шкварились і здимались. Той хто пройшов випробування переходив до другого, а хто всіх не витримував, того вважали з певністю за винного і провадили на страту. Вважалось, що невинна людина такі тортури витримає мовчки, а зрадник – ні.
Тоді таких «зрадників» і карали вже «на горло», четвертували чи садовили на палю. Цар карав страшними карами всіх, яких підозрювали, що підтверджують зв’язки з гетьманом. З іншого боку обіцяв повну амністію і всі втрачені права і маєтки тим, які покинуть Мазепу. У протилежному випадку приходила негайна конфіскація майна. На землях, які окупували москалі, арештували без вагання родини мазепинців як заручників, а потім їх засилали.
Страчених захоронили за межами міста, поблизу Мироносницького кладовища. Петром І на місці поховань було заборонено ставити хрести, і наказано – вивозити туди померлу худобу. Пізніше, місце поховання страчених козаків назвали гетьманським кладовищем, а лебединські козаки насипали в пам’ять полеглих побратимів високу могилу. Підтверджує це «Історія Русів»: «Премногих через те, що вони не з’явилися були на загальні збори для обрання нового гетьмана забрано з домів їхніх і віддаю на різні кари в містечку Лебедині що близько міста Охтирки… Потерпіло таки чином людей, що не перейшли тих проб тортурами, до дев’яти сот. Число се може бути перебільшеним, але судячи з кладовища, відлученого від християнського, і відомого під назвою «цвинтар гетьманців», треба думати, що зарито їх тут чимало». В Гумілевського теж є згадка про могилу гетьманців: «По местным сведениям могила гетьманцев ныне находится в саду одного из прихожан Вознесенской церкви в 300 саженях от бывшего городского вала; возвышенная насыпь простирается более чем на 10 саженей в длину и ширину; местами на этой насыпи оказываются провалины и по временам во время построек выкапывались человеческие кости».
Тривалий час могила залишалась неушкодженою. Насип поблизу Мироносицької церкви у Лебедині (могила «гетьманців») дійсно існував і його сфотографував на початку ХХ ст. відомий український мистецтвознавець родом із Лебедина, Стефан Таранушенко. В другій половині 50-х років, у зв’язку з подальшою розбудовою міста її насип було зруйновано. На початку 90-х років громадськістю міста було піднято питання про відновлення історичної справедливості. Працівниками Сумського краєзнавчого музею були проведені розкопки на місці приблизного розташування могили. Жодного поховання на її місці не було виявлено. Опитування місцевих жителів показали що багато поховань траплялось навколо могили.
Це дало можливість припустити, що страчених козаків у різний час хоронили не в одный могилі, а довкола майбутньої могили. Ймовірно що насип було насипано лебединськими козаками пізніше, коли місто залишили російські війська. У період новітнього українського відродження Сумське козацтво, просвітяни і місцеві краєзнавці відшукали місце кладовища гетьманців і насипали могилу вдруге, поставили на ній хрест. А 14 серпня 1993 р. священники Сум і Лебедина освятили її та відслужили панахиду по полеглих захисниках державності і волі України. Тоді ж збиралися викарбувати на памятній дошці встановлені (за книгою Володимира Недяка «Україна козацька держава») прізвища та імена страчених козаків у 1708 році: Єременко Яків, Іваненко Прокіп, Лютий Н., Опоченок, Пархомов Григорій, Полугер Тимофій, Тросина Трохим Васильович.
Через 20 років, 20 жовтня 2013 р. новий Меморіал «Козацька могила» було відкрито у Лебедині. Історичне обґрунтування цього відкриття, разом із зазначенням кількості закатованих (900) винятково базувалося на інформації з «Історії русів»: «Пам’ятний курган із сірим гранітним хрестом поставлено перед входом до Мироносицького кладовища, поблизу якого в 1708-09 рр. було поховано сотні закатованих українських козаків. Встановлення пам’ятника було здійснене з ініціативи та стараннями почесного громадянина Лебедина, письменника, краєзнавця, історика та етнографа Бориса Ткаченка. Освячення пам’ятного хреста та поруч встановленої невеличкої каплички здійснило місцеве духовенство УПЦ, яке відслужило на місці події панахиду за загиблими».
Сам меморіал являє з себе насипану могилу з кам’яним хрестом та невеличкою капличкою «з образом покровительки України й українського козацтва Покрови Пресвятої Богородиці», на гранітній меморіальній дошці викарбувано напис: «Славним козакам, борцям за волю України 1708 – 1709 років. Пам’ять про вас довічна…від вдячних нащадків» . Визнаймо, що даний меморіал знаходиться не на місці колишньої «могили гетьманців», де зараз забудована вулиця. Але важливішим виявиться те, що меморіал відкрито завдяки «почесному громадянину Лебедина Борису Ткаченку, педагогу, історику та поету Анатолію Удоду, отаману Сумського козачого полку генерал-осавулу Михайлу Безуглому, директору ТОВ «Крук» Валерію Чалому при активній підтримці місцевих органів самоврядування.
І, хоч Меморіал вже давно відкрили, сама тема потребує ще свого подальшого дослідження, проведення належних археологічних розкопок. Саме це дасть змогу у повному обсязі відтворити всі історичні події, всі обставини пов’язані з воєнно — політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи проти московського царя Петра І, дати їм належну оцінку, щоб трагедії Батурина і Лебедина не були забуті і ніколи не повторились у майбутньому. Місце трагедії є питомим національним символом, святинею нашого краю.
